Віктор Антонович пішов із життя у віці 70 років. Виступаючи за київське "Динамо" з 1970 по 1977 роки, Матвієнко став 4-разовим чемпіоном СРСР, володарем Кубка СРСР, Кубка Кубків та Суперкубка УЄФА. На початку 1994 року Віктор Матвієнко тренував чернівецьку «Буковину».
Пропонуємо Вам інтерв’ю із Віктором Матвієнком, яке він дав у 2001 році. Сімнадцять років тому Віктор Антонович відвідав Всеукраїнський турнір серед аматорських команд, який відбувався у Лужанах Кіцманського району Чернівецької області.
– Пане Вікторе, відомо, що перед тим, як прийти у футбол, Ви займалися іншими видами спорту.
– Так. Я займався легкою атлетикою та спортивною гімнастикою. Згодом це стало мені у пригоді на зеленому газоні: я міг швидко рухатися, мав непогану координацію рухів. Спочатку спортивна гімнастика мені навіть подобалася більше, ніж футбол. І все ж, врешті-решт, любов до спорту №1 взяла гору.
– До речі, коли Ви організовано почали займатися футболом?
– У 12 років. Моїм першим наставником був Павло Пономарьов. Він навчив мене добре володіти м'ячем. Вже у 1966 році вдалося стати гравцем кращої команди рідного Запоріжжя – «Металург». Мені не було навіть вісімнадцяти років. Тоді у «Металурзі» грало багато непоганих футболістів. Зокрема Єременко, Алябаєв (свого часу пограв за донецький "Шахтар" – О.М.). А тренував мене у запорізькій команді Леонід Родас.
–У 1967 році Вас вперше запросили до київського «Динамо», однак закріпитися в уславленому клубі Вам не вдалося. Чому?
– Спочатку я збирався виступати за команду СКА (Ростов-на-Дону), однак склалося так, що опинився в Києві. Мене одразу ж відправили у дублюючий склад «Динамо», де тренером був Михайло Коман. Через три місяці Михайло Михайлович підходить до мене і каже: "Хлопчику, для того, щоби стати класним футболістом, тобі треба ще пограти у командах нижчих ліг. Ми за тобою спостерігатимемо і, якщо твоя гра відповідатиме нашим вимогам, знову запросимо до себе".
Після цього мене було закликано до армії, і я опинився в одеському СКА, де відіграв загалом два з половиною сезони. Одного разу нам навіть вдалося посісти третє місце у другій лізі союзного футболу. Успіхи одеського армійського клубу не були випадковими, адже проходив дуже сильний підбір гравців. Переконаний, що таких футболістів, як голкіпера Валерія Самохіна (грав за київське «Динамо» і московський «Локомотив»), Петра Найду (виступав за дніпропетровський «Дніпро»), Віктора Росса (кращі роки кар'єри футболіста провів у «Буковині»), пам'ятає не одне покоління прихильників футболу.
– Чи не було у Вас бажання залишитися в одеській команді після завершення служби?
– Ні. Я твердо вирішив повернутися до «Металурга». Хоча мене запрошували до одеського «Чорноморця» та харківського «Металіста».
– Коли на Вас знову звернули увагу наставники київського «Динамо» ?
– У 1970 році я виступав за молодіжну збірну України, за молодіжну збірну СРСР та збірну України другої ліги. Якось у Сімферополі я зіграв проти молодіжної збірної Польщі (гравці цієї команди склали кістяк польської збірної, яка у 1972 році у Мюнхені виборола золоті нагороди Олімпіади – О.М.). Ця зустріч завершилася з рахунком 1:1. Після цієї і ще кількох вдалих ігор на мене звернули увагу тренери донецького «Шахтаря» та ворошиловградської «Зорі». Я зробив вибір на користь донецької команди. Однак сталося так, що до Донецька не доїхав, бо мене примусово відправили до київського «Динамо».
Мій дебют в основному складі київського «Динамо» відбувся у червні 1970 році у грі з командою «Спартак» (Москва). Перед такою відповідальною зустріччю страшенно хвилювався. Адже мені вперше довелося грати у присутності дев'яноста тисяч глядачів. І все ж, вважаю, зіграв непогано. Як наслідок, вже до завершення чемпіонату-70 мав постійне місце в основному складі «Динамо».
– Пане Вікторе, Ви працювали з таким чудовим фахівцем, як Віктор Маслов на прізвисько «Дід». Чим запам'ятався цей спеціаліст?
– Маслов був унікальною людиною, великим психологом. Роль Маслова у становленні "Динамо" важко переоцінити. Він докорінно змінив склад «Динамо», залучивши таких чудових футболістів, як Анатолій Пузач, Володимир Мунтян, Анатолій Бишовець. Взагалі, «Дід» – найкращий спеціаліст, з яким мене зводила доля. Хоча велику роль у моєму спортивному житті відіграли також Олександр Севідов і Валерій Лобановський.
– На 1974-1975 роки припадає блискучий виступ київського "Динамо" у розиграші Кубка кубків і Суперкубка УЄФА. За рахунок чого «Динамо» вдалося стати кращою клубною командою Європи?
– У нас підібрався непоганий ігровий ансамбль, а футболісти, які становили його основу, вийшли на пік своєї форми. Також, виходячи на поле проти команд із Німеччини, Голландії, Франції, ми були переконані: здобути перемогу нам до снаги.
– У 1976 році у київському «Динамо» стався конфлікт, у результаті якого клуб залишили тренери Олег Базилевич та Олександр Петрашевський...
– Того року у Монреалі відбувалися Олімпійські ігри. Перед футбольною збірною СРСР була поставлена мета стати олімпійськими чемпіонами. Тренером збірної, кістяк якої складали київські динамівці, були Валерій Лобановський та Олег Базилевич. На жаль, поступившись збірній НДР (1:2), ми не стали чемпіонами і посіли «лише» третє місце. Звичайно ж, такий виступ був розцінений як провальний. Київське «Динамо» також виступило нижче своїх можливостей і в 1/4 фіналу Кубка чемпіонів, де поступилися французькому «Сент-Етьєну». Отож, у 1976 році команди Лобановського і Базилевича не змогли виграти жодного престижного змагання. У такій ситуації одразу ж почали шукати винних, і деяких гравців було вирішено відрахувати з «Динамо». Футболісти після цього пішли на конфлікт з тренерами. У підсумку Лобановський залишився у «Динамо», а Петрашевському і Базилевичу довелося шукати інше місце роботи.
– Пане Вікторе, що змусило Вас після завершення чемпіонського для «Динамо» сезону-77 залишити київську команду?
– Валерій Васильович Лобановський почав оновлювати склад, і я відчував, що він навряд чи буде потребувати моїх послуг. У такій ситуації вирішив шукати нову команду. Цією командою став дніпропетровський «Дніпро». Відверто кажучи, рівень гри «Дніпра» мене не влаштовував. Повірте, після київського "Динамо" грати в команді, перед якою не стоять серйозні завдання, дуже важко. Відігравши за «Дніпро» лише один сезон у віці 30 років, я вирішив повісити бутси на цвях. Хоча можливість і надалі займатися улюбленою справою у мене була, адже отримав запрошення від московського «Торпедо». Однак переїжджати до Москви не мав ніякого бажання.
– Завершивши активні виступи, Ви пішли на тренерську роботу.
– Так. У сезоні-79 я працював у рівненському «Авангарді». До мене приєднався мій партнер по київському «Динамо» Володимир Трошкін. Нам вдалося створити боєздатний колектив, який у 1981 році здобув бронзу у другій лізі шостої зони. До тренерської діяльності я повернувся у 1992 році, коли став тренером польського колективу «Орлента» (Луків).
– Повернувшись в Україну, Ви очолили хмельницьку команду «Норд-АМ – Поділля», однак у Хмельницькому не затрималися.
– У розпал ігор другого кола сезону-92/93 запорізьке «Торпедо» залишив кваліфікований наставник Едуард Лемешко, і я повернувся до Запоріжжя. Мені вдалося зберегти для «Торпедо» прописку у вищій лізі. До речі, у тому, що запорізькі автозаводці залишилися у вищому дивізіоні українського футболу, є і велика заслуга колишнього гравця «Буковини» Олександра Войтюка.
– Пане Вікторе, перед початком другого кола чемпіонату-93/94 Ви дали згоду очолити чернівецьку «Буковину». На жаль, затриматися у Чернівцях не судилося.
– До Чернівців мене запросив Олександр Павленко. Він сподівався, що мій приїзд якось змусить місцевих чиновників зацікавитися проблемами «Буковини». На жаль, конкретної допомоги я не дочекався. Працювати ж в умовах, коли у команди відсутній автобус, а в офісі клубу не працює телефон і немає світла, я не можу. Отож, після першої гри «Буковини» у другому колі чемпіонату-93/94 із одеським «Чорноморцем» я написав заяву на звільнення.
– Чи не виникає у Вас бажання знову зайнятися тренерською діяльністю?
– Іноді виникає, однак хочу працювати у команді із міцною фінансовою базою. На жаль, зараз в Україні є лишень два клуби, де фінансова ситуація стабільна. Це – київське «Динамо» і донецький «Шахтар».
Олексій МАМЧУК, газета "ДОБА", 2001 рік
