Сім років тому баскетбольний фахівець відвідав Чернівці, де проводив семінар у СЗОШ №22. Пропонуємо розмову з колишнім тренером збірних Португалії та України.
«Займатися баскетболом розпочав у синагозі»
- Валентине Федоровичу, як відбулося Ваше знайомство з баскетболом ?
- Народився я у селі. Закінчив 7 класів. Вперше побачив баскетбольний щит і кільце у Вінниці. Мати відправляла мене вчитися у житлово – комунальний технікум. Я ж узяв та переніс документи педагогічне училище фізичного виховання. Коли мати дізналася про це, то хотіла мене вбити... (сміється – авт.). І все ж, життя склалося так, що у 14 років побачив кільце. Як вчився грати у баскетбол ? Я бачив те, як хлопці кидали у кільце, грали два на два. Згодом навчився робити подвійний крок, а коли не вистачало хлопців для того, щоби зіграти два на два чи три на три, то мене залучали до своїх баскетбольних баталій.
Потім доля звела мене з відомим українським тренером Володимиром Третюком. Він тривалий час працював у жіночому баскетболі. Його вихованці виступали у збірній України. Пан Третюк викладав у нас історію та, звісно, не залишався осторонь баскетбольних подій. Він побачив мене та організовано займатися баскетболом я розпочав у вінницькій синагозі. Саме там була дитячо – юнацька спортивна школа.
- Потім Ви опинилися у Волинській області...
- На базі Вінницького педагогічного училища створили факультет фізичного виховання. Нас відправили у місто Володимир – Волинський Волинської області. Там і розпочав грати за команду училища, міста. Зважаючи на те, що в педучилищі ми вважалися школярами, то могли брати участь і у дитячих змаганнях.
Я потрапив у юнацьку збірну Волинської області. А потім опинився у Дрогобицькій області. Була колись така область, яка проїснувала до 1959 року. Там навчався на факультеті, грав у баскетбол. До речі, у 1959 році Дрогобицької області вже не було, однак ми все одно грали на Спартакіаді України та поразки у матчах проти нас командах зараховувалися. Щоправда, наш колектив виграв у своїй підгрупі лише одну гру. Перемогли ми представників Станіславської області.
Згодом наш факультет перевели у Кременець. Вже тоді у нас була дуже хороша команда. На першості України серед факультетів фізичного виховання ми двічі посідали третю сходинку після Одеси та Вінниці. За вінницьку команду виступав відомий баскетболіст Геннадій Чечуро (чемпіон світу – 67 – авт.).
«Стрибав у одному секторі з Валерієм Брумелем»
- Ви також спробували свої сили у легкій атлетиці. Вийшло так, що на змаганнях Ви пересікнулися з шестиразовим рекордсменом світу у стрибках у висоту, Олімпійським чемпіоном Валерієм Брумелем...
- У педагогічному училищі заняття з легкої атлетики відбувалися 3-4 рази на тиждень. Я випадково стрибав у висоту. І мене потягнули на ці змагання. Мені вдалося навіть виграти першість Волинської області з результатом 175. А це був другий розряд. Виступав і за школярів.
А з Валерієм Брумелем ми стрибали в одному секторі на київському стадіоні імені Хрущова. Добре памятаю те, що Валерій стрибнув 195, а я з переляку – 165. Десять сантиметрів не дотягнув до свого результату... Біг я естафету і 100 метрів з бар'єрами , бо обовязковим був залік із технічно – складних видів спорту. Мені тренер сказав: «Ти ж стрибаєш непогано. Давай побіжиш». Він сказав про те, як скоріше пробігти. Я намагався зробити перший фальстарт. Не вийшло. Хтось інший його зробив. А побігли ми аж з третього разу. Я біг до останнього, бо йшов другим чи третім, однак за щось зачепився та... впав. Мене запитують: «Ти спеціально впав ?». Я сказав: «Ні. Випадково».
- Якими були Ваші перші кроки у тренерській роботі ?
- Вийшло так, що мене були серйозні фінансові проблеми. Я збирався йти у армію, однак мені допоміг тренер. Коли мені було 19 років, то розпочав тренувати у Кременці Тернопільської області міжфакультетні команди. Як наслідок, зявився заробіток. А коли навчався на четвертому курсі, то було рішення про те, що першу половину півріччя студенти мусять проходити практику на робочих місцях. Багато хто поїхав у села. А ті хто був у збірних, того залишали у Кременці. Ми проходили практику у місцевих школах і тренувалися. Згодом я поїхав у Луцьк до свого друга Толі Пікуліна, який у Вінниці вчив мене грати у баскетбол. Анатолій навчався на історичному факультеті педагогічного інституту. Я розповів йому про свою практику. Він сказав: «Слухай, тут одного тренера дитячо – юнацької спортивної школи забирають в армію. Чому ж тобі туди не влаштуватися ?». Так я розпочав працювати у Луцькій дитячо – юнацькій спортивній школі. Розмістили мене у кабінеті директора.
Вів я десь вісім груп, однак треба було повертатися з Луцька. Коли справа дійшла до державного іспиту, то мені сказали, що хочуть залишити викладачем у вузі. Мені сказали, що треба йти до ректора, з яким я був добре знайомий. Я дружив з його сином. Бував у нього в гостях. Навіть чарку випивали. А ректор на мене: «Яка дитячо - юнацька спортивна школа ? Тобі ж пропонують роботу у вищому навчальному закладі! Ти ж непогано вчишся, десь захистишся, щось напишеш та, можливо, і мене колись заміниш...Ні ! Будеш працювати у нас чи поїдеш у якесь село !». Я пішов до секретаря парторганізації, який викладав у нас історію партії. Він сказав: «Не хвилюйся. Поїдеш ти. Не хочеш, то не хочеш». Зрештою, я боявся того, що можуть, так би мовити, «завалити». Тож усі чотири іспити склав на «відмінно» та повернувся у Луцьк. Потім була армія та львівський СКА.
- За яких обставин Ви стали наставником львівської армійської команди ?
- Сталося так, що наставник львівського СКА Михайло Резников поїхав на заробітки у Південну групу військ, а мене рекомендував на посаду тренера. У 1966 році розпочав тренувати львівську команду. З командою СКА брав участь у чемпіонату України (перша група) та чемпіонаті Збройоних сил, де змагалися три команди з вищої союзної ліги – СКА (Ленінград), СКА (Рига) та СКА (Київ). На одному з чемпіонатів, який відбувався у Ризі, наша команда посіла третє місце. Ми дуже добре зіграли останню гру з командою видатного тренера Олександра Гомельського – ЦСКА (Москва). Олександр Якович сказав: «А ти не думав про те, щоби попрацювати десь вище ?». Врешті – решт, запропонували мені тренувати СКА з Риги.
А піти з львівського колективу мені дозволили лише через рік. У 33 роки я став наставником команди вищої ліги СКА (Рига). Тренував також і збірну Латвії з Армандсом Крауліньшом. Команди ВЕФ і СКА були непримиренними суперниками, однак у роботі зі збірною Латвії ми знаходили спільну мову.
«Куртінайтіса виганяли з інституту»
- У армійському клубі з Риги під Вашою орудою виступав титулований литовський баскетболіст Римас Куртінайтіс. Як працювалося з цим гравцем ?
- Куртінайтіса вигнали з інституту. Я прийшов до нього додому. Мати плаче, а батько каже: «Треба йти в армію». Взяв я Римаса у СКА, а через рік Олександр Гомельський забрав Куртінайтіса у ЦСКА. Щодо інших баскетбольних зірок, то у Ризі один рік грав відомий баскетболіст, як Вітя Панкрашкін. Спочатку він виступав у Львові. Я домовився з львівянами і він пограв у СКА з Риги. Потім Панкрашкін опинився в ЦСКА. До речі я тренував чотирьох Олімпійських чемпіонів – 88 - Римаса Куртінайтіса, Віктора Панкрашкіна, Валерія Гоборова та Олександра Білостінного (на жаль, троє останніх вже пішли з життя – авт.).
- Після Риги Ви попрацювали у київському СКА, а потім поїхали у Сирію...
- Після Риги працював у Києві. У СКА виступали такі відомі баскетболісти, як вже згадувані Валерій Гоборов та Олександр Білостінний, а також Олександр Сальников, Віктор Бережний... Згодом ситуація склалася так, що я поїхав у Сирію. Коли я був у Сирії, то там мене 5 днів водив майор – перекладач. А шостого дня я опинився один. Зі мною говорять англійською. Я - му – му. Говорять французькою - знову му – му. І все ж, рятувало те, що багато сірійців навчалися у союзі. Зокрема, одна викладачка університету вийшла заміж за сірійця та народила чотирьох дітей, які тренувалися у трьох різних вікових групах. Щобільше, що ще був хлопець, який навчався у Московському медичному інституті. Ось вони і були у мене перекладачами. Зрештою, тренування з перекладачем, то лише напівтренування, бо витрачається час на різні пояснення. Я розпочав вчити їхню мову. Те, що чув, записував нашими літерами. Моя дружина - кандидат філологічних наук. Вона приїхала до мене через 7 місяців. А коли я розпочав розмовляти з шофером – сирійцем, вона цьому дуже здивувалася. Я ій кажу: «Рідна моя ! Це не університет, а життя. Якщо захочеш істи, то заговориш».
Коли повернувся у Київ, то розпочав вчити англійську мову. У мене вдома є багато літератури, бо дружина викладала Кембрідж курси. Вона сміялася наді мною. Я ж вчив собі потрохи. Тим більше, що коли знав бодай два слова, то намагався говорити на цій мові. А коли вже приїхав у Португалію, то вже спілкувався англійською мовою.
У мене там був трирічний контракт, а попрацював я усього рік і три місяці. Розпочалася війна у Перській затоці... Сирійці сказали, що Горбачов зрадив арабський світ. Чомусь професіоналів військової справи у Сирії залишили, а ось четверо тренерів – зі стрільби, баскетболу, парашютному спорту та тренера з пятиборства, який займався кінним спортом, поїхали з цієї країни.
- Чим Ви займалися після повернення з Сірії ?
- Коли повернувся, то з київським СКА працювали вже інші тренери. Згодом розпочав працювати в інтернаті, а також мене вибрали генеральним секретарем Федерації баскетболу України. Ми писали різні положення, регламенти... Чесно кажучи, від цієї роботи задоволення не отримував. Тоді були жахливі часи. Спочатку одного застрелили, потім – іншого... Я не хотів влізати в усі ці справи. Закликав до того, щоби дитячі змагання відбувалися у чесній боротьбі. Я бачив те, як там усе «крутиться»...
- Валентине Федоровичу, як у Вас виник варіант із роботою у Португалії ?
- Я випадково поїхав з молодіжною збірною України у Португалію. Головним тренером цієї команди призначили Владислава Пустогарова, однак чомусь він відмовився від посади. Ми з покійним Анатолієм Николаєвим повезли команду на змагання після тижня занять та жодного тренувального матчу. У тій команді виступали Віталій Потапенко, Леонід Яйло, Григорій Хижняк, Дмитро Приходько. Команда була дуже хороша. Ми не потрапили у фінал тому, що програли одне очко Іспанії та чотири – Ізраїлю. Нам просто не вистачало досвіду. А ось деякі «видатні» тренери не пустили на ці змагання такого сильного баскетболіста, як Олександр Лохманчук. Вони зробили його «хворим», «дурним» ... Гадаю, що у разі поїздки Лохманчука на ці змагання, то він би, як Віталій Потапенко, міг у перспективі опинитися у НБА.
Одного дня до мене підходить молода людина та каже, що він з острова Мадейра. Я ж тільки знав те, що є таке вино, як Мадейра... Молода людина також зазначила, що його брат є президентом клубу та вони хочуть запросити мене на посаду тренера. Я подумав і подивився на карту. З'ясувалося, що це Атлантичний океан. Приїхав додому. Розповів про запрошення дружині та тодішньому президентові баскетбольної федерації Михайлові Осипову. Він мені сказав: «Вирушайте куди хочете». Я ж вже хотів їхати у Польщу, де упродовж тижня перебував на оглядинах. Врешті – решт, у 1993 році розпочав працювати у Португалії, де спочатку тренував місцеві команди.
Згодом очолив збірну Португалію. Пригадую передолімпійський турнір в Бразилії в 2000 році. Мій помічник, коли ми повинні були грати з Росією, каже: поговори, мовляв, зі Станіславом Єрьоміним - він твій друг. Треба щоби вони нас не обіграли в 40-50 очок. Я його послав…
- 16 вересня 2006 року збірна Португалії під Вашою орудою обіграла ізраїльську команду та потрапила на Євро – 2007. Як відреагували на цей успіх у Португалії ?
- У країні, де, якщо враховувати види спорту: перший - футбол, другий - футбол, третій - футбол, четвертий - футбол, п'ятий - футзал, шостий - ще раз футбол, на одній сторінці в спортивній газеті була моя маленька фотографія. А поруч була фотографія футбольної збірної Португалії перед її грою з поляками чи сербами.
- Після Євро – 2007 Ви очолили національну збірну України. Хоча у Вас ще був діючий контракт у Португалії…
У моїй угоді з португальською стороною є пункт, відповідно до якого я маю право достроково розірвати контракт. Я дуже скучив за батьківщиною. Вранці навіть став Бі-Бі-Сі слухати, щоби не забути рідну мову. Я очолив нашу збірну напередодні відбіркового турніру Євро – 2009. Це був один із найважчих періодів у моїй кар’єрі. Зрештою, можливість очолити збірну України – це чудовий подарунок у моїй тренерській діяльності.
Довідка «ЧС»
Валентин МЕЛЬНИЧУК народився 16 квітня 1940 року у селі Зозівка Липовецького району Вінницької області. Заслужений тренер України. Тренував команди СКА (Львів), СКА (Рига), СКА (Київ), «Мадейра», «Квелюж», «Сейшал», «Електріко» (усі – Португалія). Працював у Сирії. У 2006 році збірна Португалії під орудою Валентина Мельничука пробилася на Євробаскет. Очолював національну збірну України.
Олексій МАМЧУК, «ЧернівціСпорт»
