«ЧернівціСпорт» скористався можливістю поспілкуватися з волейбольною легендою. Станіслав Антонович розповів про свої перші кроки у волейболі, перемогу у Токіо та тренерську роботу у Філіппінах.
Про перші кроки у волейболі
Я завжди дуже любив волейбол. Зрештою, я добре бігав, грав у футбол. Був чемпіоном Сухумі зі стрибків у висоту. Одного разу на урок прийшов викладач фізвиховання та сказав,що немає шостої людини для гри у волейбол. Так і розпочав грати. Потім доля звела мене з тренером збірної Абхазії Робертом Діленяном. Роберт Артемович вмовляв мене займатися волейболом. Я тоді ходив на футбол, однак Роберту Діленяну вдалося мене вмовити.
Я жив у передмісті Сухумі – у селищі Червоний маяк. А у залі нам надавали час лише з десяти вечора. Уявіть собі: у дванадцять завершується тренування, а мені треба пішки п’ять кілометрів йти додому.
Коли закінчив школу та отримав перший юнацький розряд, то тренер сказав мені: «Ти будеш грати у збірній СРСР». Я подумав: «Яка збірна СРСР…».
У 1957 році я вступав до Одеського морехідного училища, однак мені робили операцію. Тому мене, так би мовити, забракували. Згодом вступив до політехнічного інституту. Тут прислали 150 китайців, а нас…відрахували. Я поїхав у Кривий Ріг працювати на будівництві. А потім приїхав додому та у 1957 році пішов служити. Потрапив у Групу радянських військ у Німеччині. Там я серйозно зайнявся волейболом.
Про перемогу на Олімпійських іграх – 64 у Токіо
Тоді було 10 команд. Ми грали за коловою системою. Уявіть собі: 9 матчів. Після трьох ігор – вихідний. Ми програли японцям, а останній матч був з чехами. Це була дуже серйозна команда. Тоді волейбол був переважно в Європі – Чехословаччина, Угорщина, Польща, Болгарія…Ми перемогли та отримали перші золоті нагороди Олімпійських ігор з волейболу. Тоді волейбол включили у програму ігор. Ми стали першими Олімпійськими чемпіонами з волейболу.
Я дружу з Олімпійським чемпіоном – 80 Федором Лащьоновим. Я йому кажу: «Федя, я перший Олімпійський чемпіон у складі радянської команди, а ти – останній».
Про приїзд у Донецьк
У 1969 році потрапив у Донецьк. Грав за донецьку команду. А через п’ять років завершив кар’єру гравця. Мені тоді було 35 років. Отримав приз кращого гравця першості України. А у 1976 році мені запропонували попрацювати з жіночою волейбольною командою «Спартак» (Донецьк). З цього часу маю нещастя працювати з жінками. Це страшна справа… (сміється – авт.). Працював у Донецьку до 1991 року. Зробив команду першої ліги (клас «А»). Ми були чемпіонами та призерами першості України.
Про вояж на Філіппіни
У 1991 році поїхав на Філіппіни. Мене туди відправив спорткомітет. Коли приїхав туди, то почув: «Ми – країна бідна…». А у них були Ігри Південно - Східної Азії. Грало 10-12 команд через кожні два роки. Мені запропонували тренувати жіночу та чоловічу команди. Я погодився. У 1991 році, у Манілі, чоловіки та жінки посіли третє місце. Фурор був скажений. Тоді я і зрозумів те, що таке робота тренера. Зал був повністю заповнений вболівальниками.
У Сінгапурі (1993 рік) жінки стали першими, а чоловіки – третіми. Ми з дружиною поїхали додому. Тоді передбачав, що нас знову запросять. Так і сталося. У 1994 році поїхали у Таїланд. Представники Філіппін знову виступили вдало: жінки – друге місце, чоловіки – третє.
Про повернення в Україну
Коли повернувся, то усе було зруйновано. Команди не було. Створив команду. Став президентом клубу і головним тренером. Усе було чудово, однак через війну нам довелося залишити Донецьк. Я зателефонував у Харків до дворазового Олімпійського чемпіона Юрія Пояркова. Ми з ним були великими друзями. Приїхав до Харкова. Нас взяли в училище Олімпійського резерву.
Про різницю між жіночим і чоловічим волейболом
Жінки грають не розумом, а серцем. Чоловіки діють емоційно. Найголовніше те, що між чоловіками ніколи немає «бабських справ». З жінками я працюю вже 44 (!) роки. У мене багато вихованок. Серед них – моя дружина, яка працює тренером. Вона тренує, а я переважно консультую.
Про мотивацію у роботі
Мені 82 роки. Важко. Болять ноги. А коли заходжу у зал та слухаю гуркіт м’ячів, то біль проходить. Ми – фанати. Це ще старе покоління тренерів.
Довідка «ЧС»
Станіслав ЛЮГАЙЛО народився 1 січня 1938 року в Сухумі. Волейболом розпочав займатися в Сухумі. Перший тренер – Роберт Діленян. Грав за команди ЦСКА (Москва), «Радіотехнік» (Рига), «Динамо» (Донецьк), Групу радянських військ у Німеччині.
Працював головним тренером команд «Динамо» (Донецьк, чоловіки), «Спартак» (Донецьк, жінки), «Медіка – ШВСМ» (Донецьк, жінки),
У 1991-1993, 1994-1996 роках тренував жіночі та чоловічі команди Філіппін, які стали чемпіонами та призерами Ігор Південно – Східної Азії.
Заслужений майстер спорту СРСР, заслужений тренер України, заслужений працівник фізичної культури та спорту України.
Зараз працює помічником тренера команди вищої жіночої ліги «Збірна Харківської області – КЗ «ХПКСП» ХОР.
Досягнення:
Олімпійський чемпіон: 64 (збірна СРСР)
Срібний призер Спартакіади народів СРСР: 63 (збірна Латвійської РСР )
Срібний призер чемпіонату СРСР: 65,66 («Радіотехнік», Рига)
Бронзовий призер чемпіонату СРСР: 68,69 («Радіотехнік», Рига)
Дворазовий переможець Спартакіади профспілок СРСР (збірна Латвійської РСР)
Олексій МАМЧУК, «ЧернівціСпорт»
