Пропонуємо нашу розмову з Іваном під час його візиту у Чернівці.
«Часто-густо на заваді ставили травми»
- Іване, до того, як потрапити у київське «Динамо», Ви пограли у двох командах другої союзної ліги…
- Тоді я ще набував досвіду та вчився грати у великий футбол. Ви ж чудово розумієте те, що праця та любов до футболу не проходять даремно. Вийшло так, що після виступів у черкаському «Дніпрі» мене забрали у команду СКА (Київ). У цьому колективові грав два роки. Час проведений у СКА не пройшов даремно. Тим більше, що мене замітили Валерій Лобановський, Анатолій Пузач.
- Хто Вас порекомендував тренерам «Динамо» ?
- Чесно кажучи, я не знаю хто мене конкретно порекомендував «Динамо». І все ж думаю, що представники «Динамо» переглядали матчі за моєю участю. Тоді на мене, так би мовити, і поклали око. Врешті – решт, працездатність та старанність принесли позитивні результати.
1986 рік. Легенда світового футболу Лев Яшин спілкується із уродженцями Закарпаття Василем Рацом та Іваном Яремчуком.
- Чи могли Ви очікувати на те, що одразу станете основним гравцем титулованої команди ?
- Хто ж тоді міг подумати, що за два роки я виграю все, що тільки можливо ? Я став заслуженим майстром спорту, виграв Кубок володарів кубків, а також поїхав у Мексику на чемпіонат світу, де збірна продемонструвала чудовий футбол. Зрештою, я тоді просто виконував свою роботу на правому фланзі. Мої старання переросли у такі якості, які давали мені тоді можливість виступати у збірній СРСР. Закріпився я і у основі «Динамо» на позиції правого півзахисника. На жаль, часто – густо на заваді ставали травми.
- 27 серпня 1986 року Ви отримали важку травму у матчі «Кубка Сантьяго Бернабеу» проти команди «Реал» (Мадрид). Травмував Вас чемпіон світу – 86 у складі збірної Аргентини Хорхе Вальдано. Чи вибачився він перед Вами ?
- Так. Він приходив у лікарню. Вальдано подарував мені позолочений годинник від клубу «Реал» (Мадрид). Я вже не пам’ятаю те, хто ще приходив із Вальдано. Вони попросили пробачення. До речі, окрім того, що аргентинець поламав мені ногу, він мені ще і зв’язку порвав… Я залікував перелом, а потім голеностоп давав про себе знати. Голеностоп лікував ще півроку. Вийшло так, що практично рік я не грав у великий футбол. Потім трохи оговтався, набрав форму. А у футбол я бігав до 38 років. До речі, у складі полтавської «Ворскли» спромігся стати бронзовим призером чемпіонату України та зіграти у Кубку УЄФА (тоді Іванові Яремчуку було 35 років – авт.).
- Чи зберігаєте годинник, який Вам подарував Вальдано ?
- Ні. Цей годинник вже, напевно, хтось має у своїй колекції.
«Виступи у «Блау – Вайсс» вважалися для мене своєрідним трампліном»
- Першим Вашим закордонним клубом став «Блау – Вайсс» з Німеччини…
- Це була друга бундесліга. Виступи у команді «Блау – Вайсс» вважалися для мене своєрідним трампліном. Планувалося, що я спочатку закріплюся там, а згодом перейду у більш кваліфікований колектив. Вийшло так, що я відіграв півроку, а потім виникли проблеми з меніском. Згодом спробував закріпитися у берлінській «Герті». Побував на зборах з «Гертою», трохи пограв за цю команду. На жаль, знову на перешкоді стала травма.
Як бачите, у мене було багато травм. Що ж поробиш: таке, напевно, у мене футбольне життя. Зрештою, Ви ж знаєте, що футбол не обходиться без травм. Звісно, що є поодинокі випадки, того що гравцеві вдається пройти футбольну кар’єру без травм. Зокрема, Олег Блохін провів у «Динамо» 17 років та серйозних травм не мав.
- У 1997 році Ви допомогли полтавській «Ворсклі» стати бронзовим призером чемпіонату України. За рахунок чого команді, яка лишень підвищилася у класі, вдалося потрапити у призову трійку ?
- У складі виступало багато кваліфікованих гравців. Зокрема, у Полтаві на правах оренди грали київські динамівці. Серед них – Олександр Венглинський, Олександр Головко та, на жаль, вже покійний Андрій Хомин. Ворота «Ворскли» захищав Андрій Ковтун, а у нападі діяв Сергій Чуйченко. Тоді у нас була команда пристойного рівня. Тому ми і посідали третє місце та непогано грали у Кубку УЄФА, де поступилися славетній бельгійській команді «Андерлехт». У цьому колективі виступав такий зірковий футболіст, як Енцо Шифо.
- У 90 – х роках були розмови щодо Вашого повернення у київське «Динамо»…
- Ви знаєте, у такому віці гравці не часто повертаються у «Динамо» для того, щоби зіграти в основному складі. Якщо не помиляюся, я зіграв одну чи дві гри, а потім мене забрали в Івано – Франківськ. Я домовився з президентом «Прикарпаття» Анатолієм Ревуцьким щодо виступів у цій команді. Я став гравцем «Прикарпаття» вже тоді, коли завершився період дозаявки. І все ж, мене заявили за команду з Івано – Франківська. Сталося так, що Григорій Суркіс, напевно, не знав те, що мене заявили у вигляді виключення. Я зіграв за «Прикарпаття» дві гри. Одну з них – проти київського «Динамо». Потім мені сказали те, що я не маю права грати.
- Відомо, що після завершення кар’єри гравця Ви могли працювати у київському «Динамо»…
- Тоді багато місць у клубі було зайнято. І все ж було сказано, що більш старші співробітники клубу завершать працювати, а дорогу дадуть молодшим. Вийшло так, що виникли фінансові проблеми. Здається, що тоді була зарплата 2 тисячі доларів, а потім все перегралося.
Титулований футболіст із видатним буковинським співаком Назарієм Яремчуком.
- У Вашій кар’єрі гравця були матчі проти чернівецької «Буковини». Чим запам’яталися ці зустрічі ?
- Чернівці – чудове місто. Дивуюся тому, що у такому місті немає великого футболу. У Ковалівці є, в Олександрії є… Хотілося того, щоби у Чернівцях була команда Прем'єр-ліги та грала на рівні з грандами українського футболу. Для цього треба людину, яка би любила футбол та вкладала гроші в команду. А коли є інфраструктура, то є можливість запросити досвідченого тренера та кваліфікованих футболістів.
Я пригадую свої молоді роки, коли приїжджав грати у Чернівці за черкаський «Дніпро». Тоді у Чернівцях була серйозна команда. Відношення до футболу було іншим. Тоді не було таке, що тільки гроші, гроші і ще раз гроші. Тоді було, насамперед, бажання грати у футбол. Люди билися за копійки. Зараз молодь цікавлять, насамперед, матеріальні блага. А коли підписують контракт, то грають у півсили та не віддаються на футбольному полі.
- Ми не можемо спитати про Ваші успіхи у більярді. Коли захопилися цим видом спорту ?
- Це сталося ще тоді, коли виступав у другій союзній лізі за черкаське «Дніпро». Тоді не було таких гарних клубів, як зараз. Того часу у будинках офіцерів були більярдні. Я ходив, дивився, набував досвіду. Потрохи грав сам. Згодом взяв участь у чемпіонаті України, де посів третє місце. У 1998 році отримав звання «майстер спорту».
- Розкажіть про своє нинішнє футбольне життя …
- Я тренуюся двічі на тиждень. Трохи бігаю з молоддю. Звісно, що трохи важко, однак стараюся. Я продовжую жити футболом. Хоча у мене вже було стільки травм…Інший би на моєму місці вже сказав: «Вистачить вже цього футболу»… Десь, можливо, і треба поберегти здоров'я , однак душа все одно прагне футболу.
Довідка «ЧС»
Іван ЯРЕМЧУК народився 19 березня 1962 року (Великий Бичків, Закарпатська область). Заслужений майстер спорту. Виступав у командах «Дніпро» (Черкаси), СКА (Київ), «Динамо» (Київ), «Герта» (Берлін, Німеччина), КамАЗ (Набережні Човни, Росія), «Хапоель» (Рішон – ле – Ціон, Ізраїль), «Богеміанс» (Прага, Чехія), «Мунайші» (Актау, Казахстан), «Текстильник» (Камишин, Росія), «Ворскла» (Полтава), «Прикарпаття» (Івано – Франківськ) та збірну СРСР.
Досягнення:
Учасник чемпіонату світу – 1986,1990
Володар Кубка кубків УЄФА (1986)
Триразовий чемпіон СРСР (1985,1986,1990)
Триразовий володар Кубку СРСР (1985,1987,1990)
Нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ ступеня (2004), «За заслуги» ІІ ступеня (2016)
Олексій МАМЧУК, «ЧернівціСпорт»