У розмові з кореспондентом «ЧернівціСпорт» Михайло Миколайович пригадав своє спортивне життя та проаналізував стан справ у буковинському футболі.

«У Садгорі» пощастило пограти із сильними футболістами»

 - Михайле Миколайовичу, розкажіть про Ваші перші кроки у футболі.. 

- Перша у нас була дитяча команда у Садгорі (тренер – Георгій Овечкін). Ми зіграли два матчі з юнацькою командою "Авангард" у Садгорі. Обидві гри завершилися з рахунком 2:2. До речі, там грало багато футболістів,які у майбутньому стали доволі відомими - Штирьов, Вадєєв,Сурков, Буліс, Гогін… Спогади дуже приємні.

У 1961 році потрапив у юнацьку команду Садгори. Через рік я був доволі відомим гравцем у Чернівецькій області. До речі, команда з Садгори була чемпіоном області - 59, а в команді ще грали футболісти із Закарпаття. Були цікаві і місцеві футболісти. Мені пошастило грати з такими футболістами, як Ласота, Хитрий, Анісімов, Єршов... Я потрапив у команду "Металург". Відіграв там один сезон та отримав запрошення у команду машинобудівного заводу. Тоді у цій команді вистували гравці, які закінчили грати у "Авангарді" та переходили у "Машзавод". У "Машзаводі" також грали такі сильні гравці, як Степанов, Панченко, Тимофєєв, Хроменко, Мурзін... А тренером команди був Григорій Фішер.

У 1963 році ми також відіграли юнацькою командою "Авангард" зону союзного чемпіонату. Пригадую також гру з львівськими «Карпатами». Ми виграли з рахунком 1:0, а переможний гол забив я.

Згодом у Красноїльську зробили команду, у яку отримав запрошення. З цього і розпочався серйозний футбол. Потім потрапив у Сторожинець до Тарасулова. Тоді вперше буковинська команда змагалася на аматорському рівні КФК. Ми зіграли унічию з кіцманським "Колгоспником" (3:3) та "Машзаводом" (0:0). У нас був дкже поганий календар. Ми грали дві зустрічі поспіль - у пятницю та суботу. Вийшло так, що "Колгоспник" мав один вихідний день та потім обіграв "Машзавод". У матчі з "Колгоспником" ми вигравали з рахунком 3:1 (я забив два голи). Зрештою, гра завершилася з рахунком 3:3.

 - Потім Ви пішли до армії... 

- Так. Грав у чемпіонаті московської області (московського військового округу). Спочатку потрапив у команду "єдінство" (єлець, ліпецька область). Нас розформували. Згодом зіграли у брянську огдядовий матч. Нас було 8 чоловік. Зокрема, 8 хлопців із воронежського "труда". Мені пощастило та одразу потрапив у команду "чайка" (чорне). Одразу поїхали на чемпіонат московського округу ПВО. Виступав у чемпіонаті московської області. Вийшло так, що познайомився з футболістом, який колись виступав у дербенті (дагестан). Тож пограв за команду "урожай" (дербент). До речі, у мене також був перший розряд по тенісу, шахах, лижному спорту. Начальник з фізичної пілготовки корпусу сказав, що у союзі є 4 інститути фізкультури, які користуються авторитетом - московський, ленінградський Лесгафта, Київський та Львівський. Поїхав поступати в інститут та не пройшов по конкурсу.Спочатку вступав у москву, потім спробував стати студентом у Львові. Зрештою, вступив у Київський інститут фізкультури.  

Приїхав у Чернівці у 1968 році. "Буковина" була тоді шикарною командою. Кому ж тоді не хотілося грати за "Буковину"... Тоді адміністратором був Тарасулов, другим тренером Савіцький, працював мій тренер Михайло Пейсіс. Мені сказали, що беруть у команду, однак тренер Лебедєв бачити мене у "Буковині" не захотів. Тож сезон відіграв у "Машзаводі".

 -Згодом Ви потрапили у команду "Шахтар" (Червоноград), який тренував Борис Россихін...

  - Так. У 1969-1970 роках грав у Червонограді у Бориса Россихіна. У 1971 році після чемпіонату світу - 70 у Мексиці було зроблено серйозний удар по командам класу "Б".Клас "Б" закрили. Мені на той час було 26 років. Я повернувся у Чернівці.Відіграв сезон за "Восход". Ми посіли друге місце. А у 1972 році Олександр Павленко організував команду "Автомобіліст". Другим тренером був Михайло Мельник. Вмйшло так, що їх забрали у "Буковину". Я ж очолив "Автомобіліст". Тоді за цю команду грали Валерій Семенов, Айзік Бронштейн, Іван Пинзар, Микола Брєєв… З Новоселиці запросили Гульпе. Ворота захищав Микола Шваб. У 1973 році ми потрапили у фінал міста Чернівці, де програли 2:4 "Восходу".

А коли у 1974 році розпався «Черемош»мене запросили в Сторожинець. Вже у 1975 році прийшов перший успіх. Ми були лідерами впродовж усього чемпіонату, але програли останню зустріч. А потім програли і перегравання ФК «Лужани» - 0:1. Згодом розпочалася переможна хода команди зі Сторожинця. Зокрема, у 1978 році ми виграли чемпіонат, Кубок, а також посіли третє місце серед збірних областей.

 «Привіз у «Буковину» багато гравців» 

- У 1981 році Ви потрапили у "Буковину"...

- Прийшов у "Буковину" разом із Олександром Павленком. На жаль, тоді виникли проблеми. Мені "пришили" справи... Я повернувся у Сторожинець. Ми посіли друге місце, стали чемпіонами. Потім Олександр Павленко пішов у тернопільську "Ниву" та запрошував мене. Я - чернівчанин. Тому і залишився вдома. Замість Олександра Павленка прийшов у команду "Емальпосуд". Ми виграли все, що можна виграти. Зокрема. Виграли три чемпіоната поспіль. У нас була гарна команда – Борис Фінкель, Іван Гакман… 

А у 1990 році Юхим Школьников запросив мене у "Буковину" на посаду тренера - селекціонера. Працював 4 роки. Привіз у "Буковину" гравців із санк-петербурга Віталія Маркова та Олександра Кислякова, який вже у першій грі сезону - 91 забив два голи. Зі Львову привіз Олександра Войтюка та Василя Бондарчука. Знайшов для "Буковини" Володимира Гайдамащука, який виступав за національну збірну Молдови. А коли була домовленість, що "Буковина" віддасть "Чорноморцю" Валерія Королянчука, я вирушив в Одесу та привіз воротаря Ігоря Крапивкіна. Юхим Григорович полюбляв дивитися усі команди та вирішував кого можна запросити. Поїхав навіть у єкатеринбург за Олексієм Юшковим та Юрієм Матвєєвим. Розмовляли з ними. Потім ці гравці пішли у московське "торпедо". Я, до речі, встиг за три дні виїхавши з Чернівців через москву у єкатеринбург, подивитися гру та повепнутися на весілля доньки. Потім "Буковина" вже з Павленком поїхала у Швецію, де Олександр Григорович захворів. Нещодавно було 30 років з того часу, як не стало Олександра Павленка. 

 - Потім Ви знову працювали в аматорських командах...

 Так. Тренував команду з Лужан, знову працював у Сторожинці. У сторожинецьку команду,напевно, приходив разів 5. А у 1997 році Валерій Богуславський знову запросив мене у "Буковину". Чернівецька команда була у зоні вильоту, однак зуміла обіграти донецький "Металург" та виграли 8 (!) ігор. Зокрема, обіграли у Чернівцях "Динамо-2" – 2:0 (голи забили Юрій Жабинський та Роман Шпірнов). У Чернівці тоді навіть Валерій Лобановський приїхав. За динамівську команду грали багато відомих гравців – Вячеслав Кернозенко, Андрій Гусін, Микола Волосянко, Владислав Ващук, Павло Шкапенко, Валентин Белькевич, Олександр Хацкевич…

 - А як Вам запропонували стати головним тренером "Буковини" ?

 - У 1997 році тодішній президент "Буковини" Василь Федорюк сказав, що чув про те, що Михайло Лахнюк хоче піти з команди. Я взяв та пішов. А команду переслідували невдачі. 12 травня 1998 року мені зателефонував Святослав Дяконюк та сказав, що зі мною хоче зустрітися міський голова Микола Федорук. Отримав пропозицію очолити "Буковину". Того сезону ми потрапили у перехідний турнір. Ми виграли його. На жаль, у нас було обмаль часу на підготовку. Було також багато травмованих футболістів. До того ж з команди пішли Вапсиль Тофан, Олег Кучер, Ігор Сарнавський, Юрій Мелашенко. Та й календар матчів був жахливим. Розпочинали ми сезон виїзною грою з «Чорноморцем», потім пропускали тур, грали на виїзді у Хмельницькому…У футболі коли потрапляєш у яму, то з неї дуже важко вибиратися. Зрештою, ми вилетіли з першої ліги, однак ми були вище, аніж чернігівська «Десна» Юхима Школьникова.

 - Сезон – 1999/2000 чернівецька команда розпочала вже у другій лізі. Тоді за «Буковину» грали переважно місцеві футболісти…

- Ми за короткий строк зібрали команду. Я тоді сказав, що за «Буковину» повинні грати місцеві футболісти. Виключенням тоді були Ельдар Ібрагімов та Владислав Мальцев. Появі цих гравців у «Буковині» посприяв мій колега Анатолій Заяєв. Було завдання потрапити у трійку кращих. Ми після першого кола були другими. Мене зняли з посади. Були зіркові футболісти, які хотіли спробувати себе тренерами. Мене звільнили. Щоправда, запропонували залишитися другим тренером. Треба було залишатися другим тренером та працювати ще багато років. Однак, я припустився помилки та пішов з «Буковини». Зрештою, що сталося, то сталося

«Зараз стосунки між тренером і гравцем більш дружнє»

- Після «Буковини» Ви знову повернулися в аматорський футбол…

- Знову розпочав працювати у Сторожинці. Ще раз ми виграли Кубок області. Потім була команда «Меркурій – ЧТЕІ». Студентській команді вдалося виграти клубний чемпіонат області та потрапили у фінал аматорського чемпіонату України. Ми посіли 5 сходинку, а ФК «Лужани» були четвертими. 5 місце для студентської команди – доволі непогано.

Після цього ще один раз поїхав у Сторожинець. Тоді директор Сторожинецького лісокомбінату Георгій Ротар сказав, що мене постійно «підколює Євген Дзівідзінський, що він сім разів вигравав чемпіонат області, тому може надати мені додатковий шанс. І ми у 2014 році до мого 70 – річного ювілею виграли чемпіонат і вже вкотре здобути Кубок.

Потім був ще один цікавий проект – останній у моїй тренерській практиці. Мова йде про команду «Фазенда» (Чернівці). Це була команда Садгори, яку представляли футболісти, які раніше ніде не грали. Там я попрацював два сезони та передав команду сину Андрію, який тоді розпочав свій тренерський шлях у дорослому футболі. Під його керівництвом «Фазенда» двічі поспіль виграла чемпіонат Чернівців Після цього президент «Фазенди» Василь Осачук став ставитися до цього проекту серйозніше. Він завжди каже, що якщо би ми не зустрілися, то цей проект міг не відбутися. 

Після «Фазенди» моє спортивне життя завершилося.  Зараз усвідомлюю, що у футбол мені треба було прийти із сьогоднішнім розумом. Із розумінням футболу, із розумінням тренерських відносин із футболістами. Ось титулований тренер Мірча Луческу очолює збірну Румунії у 80 років. Ця людина має у житті все. 

Я пригадую школу тренера Абрама Лермана у 70-ті роки минулого століття. Він міг похвалити футболіста, який погано зіграв. А водночас мати претензії до футболіста, який зіграв добре. На мою думку, зараз стосунки між тренером і гравцем більш дружнє. 

- Чи задоволені своїм тренерським життям ?

- Ніхто не може бути задоволений усім. Як гравець, так і тренер. Я показав свої результати. Я, напевно, міг зробити більший внесок у розвиток футболу. Я не залежу фінансово від футболу, який був для мене своєрідним хобі. Коли мені не вистачало кисню, то я повертався у великий футбол. У «Буковині» я пройшов усі посади. Був другим тренером у Олександра Павленка, за часів Юхима Школьникова працював тренером – селекціонером, працював другим тренером у Валерія Богуславського та два роки очолював «Буковину».

«Буковина дала багато чудових гравців»

- Михайле Миколайовичу, а яка Ваша думка про «Буковину» сучасного зразка ?

- Я дуже чекав на це запитання. Вважаю, що не можна було залишити «Буковину» без буковинців. Коли у «Буковину» прийшов Юхим Школьников, то він повернув у команду із запорізького «Металурга» Віктора Мглинця, Віктора Олійника, а згодом Дмитра Білоуса. Тоді була велика кількість місцевих футболістів – Валерій Сарафінчан, Юрій Шелепницький, Василь Задорожняк, Роман Угренчук, Валерій Королянчук… А зараз у «Буковині» немає ані місцевих гравців, ані тренерів. Як «збіднів» наш буковинський футбол…

Ми втратили коріння. Буковина дала багато чудових гравців. У київському «Динамо» у різний час грали Олександр Бойко, Віктор Хлус, Віталій Мінтенко, Сергій Черняк. У «Чорноморці» виступали Іван Гакман, Юрій Шелепницький, Валерій Королянчук. У московському цска пограв Сергій Пасечник. У луганській «Зорі» та в інших командах виступав Ігор Чайковський.

У той час коли за «Буковину» грали зіркові місцеві футболісти, то у мене була група резерву – Володимир Павлов, Роман Шпірнов, Олександр Іванов, Андрій Унгурян, Павло Решетник, Вадим Заяць.Тоді вони виступали за команду «Карпати» (Садгора). У чемпіонаті – 92 ми пропустили вперед тільки зіркову «Ладу» та «Гравітон» із Дмитром Білоусом та Олександром Бужаком. Нам вдалося обійти завжди сильну команду «Легмаш». Ми стали бронзовими призерами, а «Легмаш» посів четверте місце.

Повертаючись до «Буковини», то скажу, що не розумію навіщо було прибирати з команди Василя Палагнюка, братів Рябих. Я можу з будь-ким посперечатися… Якщо би Палагнюку сказали те, скільки грошей зараз отримають футболісти, то він би залишив свою роботу, вийшов на поле та за сезон забив, принаймні, 7-8 голів. А «Буковина» була би у турнірній таблиці вище.

«Буковина» пройшла багато проектів. Була організація з москви з боротьби із наркобізнесом, були Кучер, Борисов… Однак ці проекти закінчувалися. Дай Боже, щоби нинішній проект був тривалим. А ще краще – вічним.

Якщо стоїть завдання виходу в УПЛ, то треба мати кістяк вже сьогодні. Принаймні, шістдесят відсотків. Коли ставиться серйозне завдання, то у перший рік збирається команда, на другий рік – команда зігрується. А на третій рік вже ставлять завдання. Це реально. Ніколи не треба поспішати. Все треба робити вдумливо для того, щоби зроблене мало під собою коріння.

Вважаю, що хтось дуже винний у комплектуванні команди. Якщо команда ставить завдання, то вона не може комплектуватися за рахунок футболістів рівня колективу «Кремінь» (Кременчук), який вилетів з першої ліги.

Вважаю, що U19 теж повинна комплектуватися з місцевих гравців. Ця команда робиться для того, щоби не зникали місцеві футболісти. Багато футболістів розпочинають грати у 18 років. У такому віці у «Черемош» прийшов Іван Гакман, у Сторожинець – Валерій Королянчук. У 19 років у сторожинецьку команду потрапив Ігор Заводчиков. В «Емальпосуд» у віці 19 років прийшов Борис Фінкель. У 19 років прийшов у «Буковину» Руслан Гунчак.  Я не їх тренер. У них були дитячі тренери.

Багатьом футболістам дали шанс після мене. Однак, хлопці вже були, так би мовити, «засвічені». Про них знали, вони грали за дорослі команди. А ми зараз привезли футболістів з інших міст. Вважаю, що це неправильно. У Чернівцях є тренери (Юрій Шелепницький, Юрій Гій, Юрій Крафт, Валерій Сарафінчан), які могли би доводити місцевих дітей до вищого рівня. Думаю, що треба звертати більше уваги на молодих місцевих гравців та памятати, що на Буковині були зіркові футболісти та тренери. На жаль, вони працювали тоді, коли не було умов, а зарплати доводилося чекати 3-4 місяці.

Зрештою, я вірю у майбутнє «Буковини». Лише треба розуміти, що треба давати шанс місцевим хлопцям. Якщо дерево немає коріння, то воно не втримається. Я би повернув у команду буковинців, які грають за межами області. Зокрема, призначив граючим тренером команди Дениса Олійника. «Буковина» повинна мати лідерів.

-Які Ваші побажання шанувальникам буковинським шанувальникам футболу ?

Я вдячний долі, що вона звела мене з чудовими людьми. Хочу подякувати усім тим, з ким мені довелося працювати. Мені приємно було працювати в Лужанах із Василем Орлецьким, у КНТЕУ – Тетяною Ореховською. Ці люди розуміють та люблять футбол. Приємно було працювати у «Буковині» Миколою Федоруком, який все робив для того, щоби команда мала фінансове забезпечення. Не можу не згадати також Георгія Ротара зі Сторожинця та президента ФК «Фазенда» Василя Осачука. Бажаю уболівальникам нових перемог  та мирного неба над головою. 

Довідка «ЧС» 

Михайло ЛАХНЮК народився 21 січня 1945 року в Чернівцях (передмісті Садгора) в родині робітника. У 1964 році закінчив Київський державний інститут фізичної культури. Грав у командах «урожай» (дербент, росія), «Шахтар» (Червоноград) та аматорські команди Чернівецької області.

Як футболіст і тренер: семиразовий чемпіон і володар Кубку Чернівецької області, бронзовий призер серед збірних областей, 5 місце у фінальній частині аматорського чемпіонату України.